- Поздравляем коллегу c победой!
- Праздник книги в Кропивницком
- Медаль лауреата вручена
- Каплантида-2017
- Итоги I Международного фестиваля «Редкая птица–2013»
Поздравляем!
Поэтесса Алла Ковалишина, наша коллега по Конгрессу литераторов Украины, удостоена награды — престижной международной литературной премии имени классика украинской литературы Пантейлемона Кулиша.
Награда — двойная: «Диплом лауреата Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2020 рік Міжнародної літературно-мистецької Академії України» («за значну творчу діяльність»), к которому прилагается медаль с изображением классика.
Собственно говоря, это не первая (и, верим, не последняя) престижная литературная награда Аллы Ковалишиной. За её плечами участие и победы во многих международных конкурсах, включая победу в знаковом для Конгресса литераторов конкурсе «Каплантида», посвящённом светлой памяти Юрия Каплана, создателя союза литераторов Украины.Официальное объявление жюри состоится в начале 2021 года, но сама Ковалишина уже получила и диплом, и медаль.
Алла Ковалишина — тонкий и чуткий лирик, человек, как принято говорить, трудной судьбы, но тем острее воспринимает она красоту мира и его настроения и переживания. Очень часто её стихам свойственна нотка грусти, но, несмотря ни на что, они несут немалый заряд оптимизма, поскольку поэтесса умеет любить и ценить жизнь во всех её проявлениях, равно как любить и ценить людей.
С удовольствием представляю читателям подборку её стихов.
Анатолий Юрченко.
Алла Ковалішина
Лірика
***
Вродило яблук. Нікому збирати…
Стоїть самотньо край дороги хата,
Вже до порогу підступили бур’яни,
Лиш тільки вітер хазяйнує восени,
У димарі гуде несамовито,
Та тихий спомин, смутком оповитий,
З надією до вікон припада.
І тужить дощ (когось йому шкода)…
Бабуся, що в хатині проживала,
У засвіти давно помандрувала,
Лишивши добрий спомин по собі,
Що тулиться до вікон у журбі.
***
Стікають зорі жовтими краплинами
У ніч серпневу, на пожухлі трави.
Вплітається моє безсоння римами
У срібний плескіт хвиль, в нічні заграви,
В обійми вітру, у далекі спомини,
В пахучі луки, де лежать покоси.
Стежиною, з дитинства ще знайомою,
Крізь час і відстань я іду наосліп.
***
Пташиний плач розгойдує світанок:
Над світом журавлиний ключ пливе.
Сміється клаптик неба наостанок
З калюжі, що мов дзеркало криве.
Заплакала я разом з журавлями —
Немов хто серце вийняв із грудей,
І полетіла сумом над полями,
Себе відчувши птахом між людей.
***
Прийшли з морозу свіжі рими
І пригорнулись до душі.
Струмки-слова лились нестримні.
Мов кучеряві спориші,
Рядки спліталися в куплети
Й гірчили молодим вином.
Та проспівали півні треті,
І час поклав своє тавро.
Слова за ніч мудріші стали,
Переросла душа думки.
Морозяні вітри зітхали,
Гортали часу сторінки.
***
Пестить промінь шибку,
Розливає світло.
Будить соло скрипки
Ранню тишу літа.
Закодую в римах
Сонце, трави й квіти:
Щоб в холодних зимах
Душу відігріти.
***
Креслить доля лінії,
Кличуть в даль дороги.
Вітрові осінньому
Розповім тривоги.
Хай розвіє попелом
Сумніви й печалі.
Степу, наче допінгу,
Я вдихну, і далі
Доленосні лінії
Буду підкоряти.
Ніжний вітровію мій,
Будь мені за брата…
***
Настирно вітер стукає в вікно,
Чомусь у душу просяться дощі.
А осінь тче туману полотно.
Печальна Муза в жовтому плащі
Дарує рими у натхнення час
(Рядками причащається душа).
Пливе у вирій теплих днів баркас,
І ранки будить крилами пташа.
***
Знов крила пораненого змах
У безсонну прохолодну ніч.
Розіп’яти душу на рядках —
Лиш відлуння болю навсібіч.
Та запахнуть ладаном вітри,
Від спокус врятує дощ-монах.
І тоді з чола печаль зітри,
Прожени з свойого серця страх.
Опаде пожовкле листя з віт,
Загірчить у полі талабан.
А твоя любов зігріє світ,
Що кривавить від одвічних ран.
***
У ніч, проплакану дощем,
Огорнуту осіннім сумом,
Я поринаю в сивий щем,
А в скронях біль — гарячим струмом.
У світі відчаю і драм
Свої неписані закони.
Заходжу у забутий храм,
Де в порожнечу дзвонять дзвони.
***
З високих рим душа бере октаву,
Уяви витвір оживає в слові.
І теплий вечір падає у трави,
Від віхоли думок відчувши втому.
В’юнка стежина манить в синю тишу,
Де зорі обпікають серце болем.
Легенько хвиля місяця колише
І підступає темрява поволі.
Запахло полиново враз повітря —
Так пахне щем, що ніжну душу ріже.
І смутком огортає тиша літня
Беззахисної ліри рану свіжу.
***
Гарні дні вересневі
Огортають теплом.
А сади яблуневі
Б’ють об землю чолом.
Пахнуть солодко в травах
Перестиглі плоди.
Пара лебедів плава
У обіймах води.
Осінь пензлем потроху
Підмальовує світ:
То на листячко — вохру,
То червоне — на глід.
Як заграти на кобзі
Заманеться вітрам –
Вже й у вирій невдовзі
Відлітати птахам.
Автор: Анатолий Юрченко
Похожие новости
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
